ТИ ЯК?
Ти як, глядачу? Як ти, художнику? Ти як, мистецтво? Світе, ти як взагалі?

Говорити про війну безпосередньо на місці подій вкрай складна задача.  Досвід, який неможливо описати словами, тому що слів «страх», «лють», «втома», «біль», «відчайдушність» — недостатньо. Завдяки візуальним образам мистецтво працює там, де слово вже не може впоратися у помежів’ї. 

Досвід війни зняв звичну напругу непорозуміння між глядачем та художником, яка так часто виникала в сучасному мистецтві. Зникла різниця досвідів, яка утворювала дистанцію — всі громадяни в різний спосіб долають однакову відстань від оніміння та фрустрації до пошуку нової мови, яка здатна описати нашу нову реальність. 

Митці та мисткині в перші тижні повномасштабного вторгнення на деякий час також втратили свою професійну здатність, але поступово відновилося вміння доносити сенс, відчуття, переживання чи думку без слів. Художні образи, які з’являлися в соціальних мережах та ЗМІ, віддзеркалювали наші відчуття та ставали дороговказом. Ми вчились наново впізнавати себе.

На початку повномасштабної війни однорідність прагнень та спрямованість дій була максимальною, українці пережили досвід єдності, перше відчутне переживання якого сталося під час Революції Гідності. 

Проживаючи з війною з 2014 року, ми звикли, що війна «десь там на Сході країни», призвичаїлись жити з нею, інколи навіть не помічати. 24 лютого 2022 року стало каталізатором солідарності та спільнодії, і одночасно точкою неповернення, яка ділить час на «до» та «після». Наше «після» триває вже понад рік. 

Хронологічна відстань від 24 лютого 2022 року сьогодні відчувається фізично, за цей час ми як у сповільненій зйомці спостерігали метаморфози суспільства, яке, подібно розхитаному маятнику, намагається прийти в стан спокою або ж норми життя, але зустрічається із тертям суперечностей між свіжо набутим досвідом і минулим. 

Усвідомлюючи необхідність часової відстані для рефлексії, ми відчуваємо цінність такої виставки саме зараз, коли повномасштабна війна ще триває, але ми вже навчились із нею жити. Відтак, головним куратором в цьому проєкті є час, суб’єктивне переживання якого ми відтворюємо в просторі Українського дому.

ГО Музей сучасного мистецтва з весни 2022 року збирають архіви, які у майбутньому дозволять осмислювати досвід цієї війни. Архівування — один із небагатьох доступних способів спостереження за мистецьким процесом під час війни. Ця виставка — перша спроба поділитись результатами цього спостереження. 

За цей рік ми пройшли голкове вушко, коли художня мова спростилась до максимуму і фактично відповідала стану кожного українця — все зайве, складне відшарувалось, оголивши суть. Однозначність, прямолінійність, сміливість називати зло злом — стали основою нашої комунікації. І поступово ми знову повернулись до розмаїття художніх стратегій, образів, творів і мистецьких практик.

Задача нашої виставки унаочнити та зафіксувати цей феномен. Створити простір, що повертає у той минулий стан одночасного оніміння та цілковитої зібраності, коли суспільство раптом знов стало єдиним цілісним і взаємопов’язаним організмом напочатку вторгнення. Ми повернемося із сьогодення назад до 24 лютого, щоб згадати нас тоді, поспостерігати за собою з безпечної відстані, та прийняти увесь цей набутий новий досвід.