Ці слова я вперше написала рік тому, коли стало ясно, що повномасштабне вторгнення росії в Україну невідворотнє. Тоді я відкрила для себе силу люті і дала їй себе наповнити. Я боялася, та хто тоді не боявся - за себе, за рідних та друзів, за майбутнє нашої країни? Але росію ми не боялись. До неї була тільки ця палаюча лють - ЯКОГО. ЙОБАНОГО. ХУЯ. Вони вирішили, що можуть просто прийти до нас без запрошення і вказувати нам, як ми маємо жити - what the fucking fuck??? Пройшов рік, але моя лють тільки стала сильнішою, після того, що пережила я сама, і після всіх злочинів, що зчинила росія на моїй землі. І я досі боюся, адже ворог - це суще зло, та й майбутнє важко передбачити. Та зараз ми всі розуміємо точно, перемога України є неминучою. Але разом з тим - що на цьому битва не закінчиться, Україна потребуватиме всіх своїх бійців та бійчинь на кожному з фронтів, аби відродитися з попелу й знищити імперію назавжди. І лють є тією зброєю, тим паливом, яке допоможе нам в цьому. Так, я все ще боюся. Але я, блять, люта, як ніколи. І щодня стаю все більш лютою. Хай вони, вони тепер бояться. Хоча вони вже.