"Я взяла великий шмат м'яса, кіло 10 може більше. Воно було ще живе, з нього сочилась кров і пішла додому знов через кладовище. Сонце припікало, стежки, що бігли між могилами перетворились в брід. Ноги застрягли в грязюці, з м' яса крапала кров.

Я йшла повз прадідову могили і в горлі застряг ком: "Діду, якщо б ти бачив, що коїться з твоєю землею, яке позорисько топче її"

З мене вирвалися сльози, я зверталася до діда і ридала вперше і в останнє на війні. Добре, що прадід помер, добре що не бачив того ґвалту його землі.
З м'яса текла кров, з мене сльози, на землі ворушилась грязюка, нагріта сонцем. Йшла весна, але ми її не хотіли, хай все буде мертве, життя тут зайве.

Зрештою солдати замінували кладовище, заборонили нам туди ходити. Замінували моїх предків, мою історію, моє коріння. Яке гнітюче позорисько, жодного достоїнства, поваги, гидка лицемірна гра. Добре, що мій прадід помер, від був людиною великої честі, він би не терпів цю мерзоту."