"Вночі випав сніг. Його було стільки, що він обліпив все навкруги, гілки дерев похилилися під його вагою,припали до землі. Все було біле і німе.

Я вийшла о шостій ранку на двір... Тиша, німа тиша. Нічого не нагадувало про війну. Бомби сплять, природа спить і тільки змучені люди вилазять з погребів, йдуть перевіряти хто живий, хто мертвий. Пішла і я до діда з бабою.

Всё біле навкруги, все безіменне. Природа наче забула, що весна, війна. Сніг лежить пухким килимом, занурюєш ноги у нього і провалюєшся у цнотливу, вологу порожнечу.

Обережно ступаєш далі, йдеш поволі, тихо і думаєш як ту красу не злякати. Дерева хиляться до тебе, простягають пухнасті руки, снігом падають на щоки, а ти дивишся у небо. Воно біле і сніг білий, і тиша біла. Безіменна...

Але марно надіятись-летить снаряд, тьма прокинулась. Тишу розриває навпіл, рве біле небо, роздирає на шматки. У небі стоїть запах соляри, в'їдається в білий сніг. Сніг червоніє, багряніє. Спаплюжена краса.
Потім ще бомба іще, і ще, і так безкінечно. Мить білої тиші - розірвано бридким ґвалтом бомби.
"А кто вам разрешил жить красіво? " Ніхто, мы не раби щоб нам хтось, щось дозволяв. Ми бачимо красу усюди, навіть під бомбами.

А ви бачити тільки потворство, бо самі потвори."