"Смерть приходить з правого боку. Вона стоїть до тебе і промовляє: "Пішли зі мною. Тобі вже час". А ти лежиш у погребі наче у древньому саркофазі і не можеш поворухнутися. Тільки твій голос звучить в голові, він вимолює життя.
-Будь-ласка, не забирай мене. Дай мені пожити ще трішки.

А смерть питає: "Чим ти краща за інших, чого я повинна тебе пощадити?"
- Я нічим не краща за інших. Я ніхто, але це моє життя і я його хочу залишити собі.

Смерть йде.. на деякий час.

Смерть приходить з правого боку, стає позаду і шепоче на вухо: "Пішли зі мною, тобі вже час". А ти їй у відповідь:
-Будь-ласка, пощади мене. Я нічого не обіцяю і нікому не молюся. Я ніхто, я не краща і не гірша за інших. Я просто хочу жити, це єдине що в мене є, єдине що я знаю. Життя!

Смерть приходить до тебе муркотячи, вона забирається на саркофаг, в якому ти похований заживо і топчеться своїми пухнастим лапками тобі по горлу. Душить тебе ніжно з любов'ю. А потім промовляє: "Пішли зі мною, тобі вже час". А ти їй відповідаєш:

-Будь-ласка, дай мені вижити в цій священній війні. Мені ще рано. Я хочу жити.

У смерті не має обличчя, вона його соромиться. Їй лячно дивитися людям у очі. Вона приходить тихо, непомітно, вприскує отруту і шепоче: “Ходімо зі мною. Тобі вже час". Твоє тіло слабшає, поринає у сон небуття. У смерті не має обличчя, лише спина. Дивиться на тебе потилицею доросла жінка, з коротким волоссям і шепоче, ніжно, заколисуючи: " Пішли зі мною, тобі вже час".