"Пекло

Насправді я була у середньому пеклі. Це щось середнє між життям у хат і десь на Закарпатті і життя у Маріуполі. Нас окупували швидко, миттєво. Може це і на краще. На нашій території ніяких боїв не було. Руські заїхали своєю ордою без спротиву. Швиденько поставили серед житлових будинків техніку і почали гамселити по Північній Салтовці. У них навіть розклад був. Кожен час починаючи з дев'ятої ранку, вони били по місту. Потім затишшя на обід, а потім знову на роботу. І так кожен день. 

Вони завжди були перші, у відповідь прилітало в нашу сторону. Можна сказати, що наші бомбили "гуманно" не з 4 градів підряд, як це робили рускі. ЗСУ стріляли прицільно, але іноді цілі були не ті. Так дядько з сусідньої вулиці вийшов з погреба покурити на п'ять хвилин, а в його хату влучила бомба. Його розірвало на частини, в нього залишилась сім‘я. 

Ми жили в середньому пеклі. У нас не було світла, але була вода в колодязі. Поступово почав з'являтися зв'язок, навіть можна було зловити інтернет, подивитися хто живий взагалі. 

У нашому середньому пеклі були правила: ходити тільки по дорогах, зі стежок не сходити - розстріляють, по кладовищу не ходити, там міни. Носити білі пов'язки, гуртом не скупчуватись. 

А ще "асвабадителі" говорили нам, як правильно мислити. Вони кожен день включали гучномовець і об'їжджали село, розказуючи, що ми братський народ, що ми браття слов'яни. Вони розказували, що приїхали нас звільнити. Що  війна - це мир, свобода - це рабство, любов - ненависть. Шуткую, вони ще збоченіші. По їхньому свобода - це смерть, адже від життя вони нас приїхали звільняти. Так ми і сиділи заручниками у власних хатах, на власній землі, слухаючі маячню пропаганди і рев бомб."