Праворуч - моя робота з 10-метровим нічним небом Харкова, де кожна зірка може виявитися дроном або ракетою. Також через блекаути це стало звичним видовищем і для всієї України. Ліворуч - нова робота, в основі якої лежить гра в класики (до речі підкажіть, будь ласка, чи є український відповідник до цієї назви?). Земля розмлінована на квадрати, які один за одним потрібно прострибати аж до кінця, не заступаючи за лінії. Мені це дуже нагадує нашу українську землю, яка зараз поділена так само – але саперами, які проходять її квадрат за квадратом в рамках розмінувальних робіт. І немає в цих класиках «безпечного» квадрата, кожен може нести вам смерть. Знадобляться роки, щоб позбутися всіх мін, які росіяни залишили на нашій землі, і страшно уявити, скільки людей - військових, саперів та цивільних - загинуть від них, перш ніж ці роботи буде повністю завершено. Обидва твори для мене говорять про одне й те ж відчуття – почуття незахищеності, небезпеки, що непомітно ховається в найбільш прекрасних, мирних і невинних речах. І це якийсь абсурд – розуміти, що просте споглядання зірок чи дитяча гра можуть принести загибель. Але цей абсурд став для українців та українок буденністю – ми бачимо і підозрюємо небезпеку скрізь, у кожному рухомому предметі, у кожному раптовому шумі. Тому що знаємо, що небезпека справді є. Війна не закінчилася, і ще довго не закінчиться, для деяких вона не закінчиться ніколи. Сьогодні країна-терорист випустила сотню ракет по території України. Тисячі квадратних кілометрів української землі та вод залишаються замінованими. Міни вибухають і в якийсь момент стають схожими на зірки. Нічне небо, усіяне зірками схоже на землю, вкриту кратерами від снарядів, що розірвалися.