"Коли я виїхала з окупації в мене не було відчуття, що я покинула свій дім. Я хотіла втекти звідти і нарешті почувати себе безбечно. Я хотіла жити. Потім гнітюча москва, холодна Рига, зустріч з батьками у Німеччині і нарешті я добралася до казкової Австрії. Гірська країна, наче тоне в горах. І ти з нею тонеш у казкові сновидіння, провалюєшся у підсвідомість, заколисаний горами. Надзвичайно красива країна, високий рівень комфорту, стабільність і безпечність життя, наче служить для того щоб ти ходив сновидою. Ти течеш з руслом ріки,яке тебе неодмінно винесе на потрібну зупинку, щей в точний час. Такий собі Дзен, але без пробудження, без пізнання.

Потрапивши знову в Україну, я відчула що оманливий сон спадає. І знову з'являються закоханість в життя, жага життя. А ще я відчула колективний біль, яким пронизане повітря в Києві. Не дивлячись на те, що люди радісні, живі в їх очах стоїть біль: "Я знаю, я знаю. Я знаю як тобі болить. Я все знаю мені так само болить".

Виникає питання: "За що? Чому ми? Навіщо?". Я думаю ми ніколи до кінця і не осягнемо відповіді на ці питання.

Але ми будемо жити далі, пам'ятаючи цей біль. Будемо жити на перекір усьому світу, який нам каже:" Почему ви не капитулируете, почему не сдаетесь. Ми когда-то капитулировали и живем хорошо".

Ми будем жити на перекір всім смертям і руйнуванням. Ми будемо жити наперекір терору і страху, який намагається внушити нам росія. Ми будемо жити наперекір всьому світу, бо ми знаємо ціну життя і в нас цього не відібрати."