"Коли сидиш під постійними бомбьожками, взагалі погано думається. Мозок відключає не потрібні функції, витісняє не потрібні думки. І в цьому є свої плюси ти не думаєш про всіляку маячню, яка тебе турбувала у колишньому житті. В тобі взагалі мало чого залишається, від того якою ти людиною була. Наче з тебе познімали все зайве, навіть шкуру здерли і залишили тількі голі кості. О так і ходиш продуваємий всіми вітрами і кістки одна об одну шкребуться.

Але між тим всі інколи виходить сонечко, то ляклива згадка про красу світу, яку колись ти вбачав, у подиху вітру перед грозою. У місячному сяйві тихої літньої ночі, у спекотному, стиглому кавуні, який котиться по щокам, сповзає по рукам. У гудінні бжілок, яким так кортить напитися того соковитого нектару. І коли ті згадки промайнуть, то кістки наче кров'ю гарячою, алою наповнюються. І біжить та кров, наче радість, наче щастя по кістках.

І ти вже готовий бігти до лісу збирати перші проліски, бігти до поля босоніж по запашній траві. А ні, зима, а навкруги стоять рускі. Туди не можна.

Найтяжче то не бомба, найтяжче то неволя. Ми були не вольні на вольній землі. Ми були в Україні, але український прапор зняли і спаплюжили."