"Пам'ятаю додзвонилася до мене Аня і питає: "В тебе твій архів на чому храниться, фотографії якось можна зберегти?" Я кажу: "Ноут не включається, напевно згорів, коли вони розбомбили електростанцію, але в мене є архів на гугл-диску, я зараз тобі продиктую пароль".

І тоді я відчула фізично, що таке пам'ять. Пам'ять - це коли ти навіть можеш фізично існувати, але значення має лише те, що ти залишиш по собі.

Потім я ще дзвонила друзям і віддавала пароль. Деякі казали:" Навіть не промовляй, не хочу чути".

Мені було дуже прикро, що мої фото будуть втрачені, що пам'ять про них зітреться (я так думала тоді). Я думала, що їм нічого не вартує знищити сім років мого життя, мене, мою пам'ять, мою творчість. Лише однією бомбою, навіть не мене вбити, а пам'ять, мою творчість. Наче вони все хочуть висмоктати з цієї землі, все прекрасне, все вище за людське життя.

Але потім ми почали додзвонюватись рідним, з'явилась надія.

Я як зараз пам' ятаю. Морозний день, мряка, з неба сипле дрібний дощ зі снігом. Свинцеві хмари висять над нами і бомби літають на Харків. Повітря пахне соляркою. Я стояла біля дому на галявині, ловила зв'язок. Додзвонилася до Каті і Сіми. Кажу: "Мені треба передати пароль від архіву, записуй"

Хоч щось залишиться після мене, а в горлі ком стоїть. Світ завмер і я завмерла. Тільки пам'ять живе."